середу, 15 липня 2020 р.

СВЯТА МОЯ ЗЕМЛЯ, ВЕЛИЧНА УКРАЇНА

30 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Прийнята більшістю голосів парламенту, Декларація стала програмою побудови незалежної держави. Боротьба за реалізацію положень Декларації про державний суверенітет України, за власну незалежну державу нарешті привела до прийняття Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
З нагоди цієї дати в бібліотеці була представлена книжково-ілюстративна виставка "СВЯТА МОЯ ЗЕМЛЯ, ВЕЛИЧНА УКРАЇНА".
                                Література з книжково-ілюстративної виставки:
1. Батій, Я. О. Україна. Славетні гетьмани та інші видатні постаті козацької доби [Текст] : дитяча енциклопедія / Батій, Яна Олександрівна.- Харків : Ранок : Веста, 2010. - 128 с. : ілюстр., фотоілюстр.
2. Гуркіна, Г. О. Традиції та звичаї українців [текст] / Г. О. Гуркіна, О. В. Сердюк; худож. Г. Гадалашвілі [та ін.] ; фото В. Меркулова. - Харків: Торсінг плюс, 2008. - 95 с. : іл., фотоіл.
3. Історія України /Баран В. К., Грицак Я. Й., Зайцев О. та ін.; Керівник авт. кол. Ю. Зайцев.- 2-е вид., зі змінами. - Львів: Світ, 1998. - 487 с.
4. Конституція України : текст Основного Закону з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду /огляд і коментарі В. Ф. Погорілка та В. Л. Федоренка. - Київ : Наукова думка, 2006. - 210 с.
5. Найцікавіше про Україну у питаннях та відповідях: ілюстроване енциклопедичне видання / Михайленко, Л. В., Реброва, І. М., Сушко, В. А., Лагунова, Т.І.; худож. М.П.Стасюк. - Харків : Торнадо, 2007. - 96 с.: іл.
6. Сердюк, О.В. Найцікавіші місця України [текст] / О. В. Сердюк; худож. О. Дябина, фото В. Меркулова. - Харків : Торсінг плюс, 2008. - 95 с. : іл.,  фотоіл. - (Моя Україна).
7. Солдатенко, В. Ф. Проект "Україна" [Текст] : 1917-1920 рр. : постаті / Солдатенко, Валерій Федорович; передм. Д. Табачника.- Кіровоград : ІМЕКС-ЛТД, 2013. - 511 с.: 4 арк. фотоілюстр., портр.



середу, 8 липня 2020 р.

Обереги української родини

Кожна людина і кожний народ мають свої святині. Для кожної сім'ї важливий зв'язок поколінь. Для кожного з нас носіями духовності є наші батьки, і берегиня родинного вогника - мати. Мати-берегиня береже і оберігає, піклується і дбає про своїх дітей.




Портрет  на стіні дідуся і бабусі - це не просто данина традиції, це пам'ять про тих, хто творив історію, з кого варто брати приклад. Дідусі і бабусі - це жива мудрість, неписана історія нашого роду, досвід, отриманий від них у спадок, залишається золотим набутком на усе життя. Мало, хто знає, що в давнину було за обов'язок знати поіменно свій родовід від п'ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам'ять про своїх предків була природньою потребою. Триматися свого роду, оберігати сімейні реліквії, традиції, передавати їх у спадок наступним поколінням було обов'язком. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам'яттю, зневажливо називали "людьми без роду-племені".
Людське життя завжди сповнене тривог, клопоту. Що б не відбувалося в родині, батьки завжди намагаються захистити своїх дітей, рідних. Обереги допомагають повірити в себе, в те, що все буде добре.
Особливою силою наділяються речі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто сімейним оберегом стає весільний рушник. Не знайдеться української родини, у якої не було б рушника. Рушник передавався із роду в рід. Батьки, які отримали рушники від своїх батьків, берегли їх як реліквію не тільки для дівчат, а й для хлопців, і не віддавали їх нізащо з рідної хати. Рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок.
Гарно оздоблений рушник завжди висів на кілочку біля порога в кожній хаті. Коли одружується молода пара, їй обов'язково стелять під ноги рушник. Традиція вимагає зберігати такі рушники, не брати їх у щоденний вжиток. Якщо родина жила добре, в злагоді, заможно, то й рушник ставав своєрідним оберегом вже й для їх дітей. Люди вірили : ми створили родину на цьому рушнику, самі добре прожили, то й діти наші будуть так само в злагоді жити. От і передаються від матері до доньки такі національні обереги.
Підкова, українська вишиванка, писанка, дерево калини, сніп жита чи пшениці, соняшник біля хати - завжди вважалися сильними оберегами.
Не випадково в народі існує повір'я, що часник, перець, вироби з солоного тіста відганяють від хати біду та нещастя. Біла льняна строчка є символом єдності в родині. Колоски жита та вівса - обереги краси. Мак охороняє нас від різних наврочень. Горох, гречка, квасоля символізують гарний врожай, тобто добробут, горіх - міцне здоров'я.
Оберіг української родини і у горі, і у радості завжди поряд. Берегиня, обереги - це давні добрі символи. З їхньою допомогою народ зберіг свою родовідну пам'ять, історію, культуру. Потрібно, щоб кожна родина України дотримувалась українських народних традицій та мала гарні обереги.
  
               
             
                 
                                                     

     
                                                                       
                   
                                
                        
                                                          

понеділок, 6 липня 2020 р.

Ніч, коли зацвітає папороть

Івана Купала - традиційне східнослов'янське свято, яке відзначають у ніч перед Івановим днем з 6 на 7 липня. Колоритною атмосферою цього дня зберігається очищення за допомогою вогню і води - найдавнішої форми магічних дій.                                               Івана Купала - одне з чотирьох головних свят сонячного календаря. Це, мабуть, єдине язичницьке свято, що збереглося досі, та на яке майже не вплинуло християнство.
Ми пропонуємо здійснити віртуальну етнографічну подорож в історію українських традицій і звичаїв, пов'язаних зі святом Івана Купала. 
Звідки пішла назва Івана Купала?
За однією версією слово "Купала" пов'язане з давніми обрядами омовіння, за іншою – було назвою літнього сонця і язичницького божества польових квітів та плодів. Також існує думка, що "Купала" – пізніша назва, яка з'явилася вже в ті часи, коли свято збігалося з Днем Іоанна Хрестителя.


Вся вода в ніч на Івана Купала вважалася цілющою, тому до свята обов'язковим було скупатися до заходу сонця. Умивання водою, за повір'ями, приносило жінкам
красу, а чоловікам – силу. Але варто бути обережним. На Купала з води виходить вся нечисть – тому люди остерігалися зустрічі з русалками, водяниками і лісовиками біля води чи поруч з лісовими озерами.
Також вірили, що особливої сили на Івана Купала набувають польові трави та квіти. З них робили вінки, букети, обереги. Популярною була легенда, згідно з якою в ніч на Івана Купала цвіте папороть: казали, що людина, яка зірвала її, зможе розуміти мову тварин і птахів, бачити приховані скарби і входити до будь-яких скарбниць.
Ще одна відома традиція: незаміжні дівчата плетуть на Івана Купала вінки і пускають їх на воду. Раніше в купальську ніч молоді хлопці та дівчата влаштовували ігрища, в процесі яких обирали «суджених» і навіть проводили шлюбні обряди. За народним повір’ям вінки, в яких дівчата беруть участь у святкуванні купальського свята, наділені цілющою силою. Тому й закидали дівчата їх через голову на дах хати, а інші зберігали на горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, вилікує від усяких хвороб.
Вінок був одним з головних атрибутів свята. Дівчата опускали їх у річку і дивилися, що буде. Згідно з народним повір’ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, то ще дівуватиме, а як потоне – заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж і піде.


Купальське вогнище, згідно з переказами, має велику магічну силу. Обов'язково розкладається велике вогнище. Через нього стрибають усі, проходячи таким чином своєрідний ритуал очищення. Тож вважалося, що коли дівчина та хлопець, які кохають одне одного, взявшись за руки, стрибають у парі через вогнище і їхні руки залишаються з’єднаними, то вони, побравшись, все життя проживуть разом.