Олесь Донченко

Донченко Олесь (Олександр) Васильович

(19 серпня 1902 - 12 квітня 1954)

український поет, прозаїк, казкар

Біографія

Великі Сорочинці і Велика Багачка 

Олесь Донченко займає почесне місце в українській дитячій літературі. Він був одним з її заспівувачів, невтомним творцем і пропагандистом. Десятки поетичних, драматичних і прозових творів вийшли за три десятиріччя з-під його пера і принесли йому заслужену славу талановитого дитячого письменника України. 

На Україні є чотири села, що стали відомі на весь світ. Це Моринці, Кирилівка, Нагуєвичі та Великі Сорочинці.

Перші два були колискою геніального Тараса Шевченка. Нагуєвичі подарували нашому народові полум'яного Каменяра. А Великі Сорочинці, що на Полтавщині, дали світові Гоголя, великого українця, який став гордістю і окрасою російської літератури. Микола Гоголь увічнив Великі Сорочинці у своїй веселій безсмертній повісті "Сорочинський ярмарок"; і це велике гарне село над блакитним Пслом з дитинства входить у серце й свідомість кожного з нас як один з найкращих, найпоетичніших і найславетніших куточків в Україні.

Саме тут, у Великих Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині, в родині сільського вчителя 19 вересня 1902 року народився Олесь Васильович Донченко. 

Звичайно, в перші роки життя для малого хлопчика місце його народження не мало ніякого значення. Тим більше, що незабаром батько Василь Якович переїхав у село Велику Багачку того ж Миргородського повіту. Але згодом, коли малий Сашко підріс, навчився читати і познайомився з творами Гоголя, та обставина, що він народився у Великих Сорочинцях, безперечно, наштовхнула його на думку і собі спробувати писати так, як писав його славнозвісний земляк.

"В дитинстві Олесь дуже захоплювався Гоголем, повне зібрання творів якого подарував йому батько... Він багато читав, і прочитане глибоко западало йому в душу, формувало його світогляд і душевні якості, викликало гаряче бажання і собі так писати",  - згадувала сестра письменника Наталя Василівна Донченко.

Чи не це бажання наслідувати і було першим підсвідомим поштовхом до творчості? В усякім разі, і сестра, і батько сходяться на тому, що потяг до літератури прокинувся в хлопцеві дуже рано - ще в початковій школі.

Трохи пізніше, в гімназії, О.Донченко весь свій вільний час віддає читанню. Цікава, розумна книжка стала незмінним супутником його життя. Хлопця дивувало уміння письменників звичайними, здавалося б, словами малювати яскраві, зримі образи людей, речей, природи. І він сам все частіше починає братися за перо.

Очевидно, помітивши в синові нахил до літератури, батько намагався заохочувати його і часто казав: "Ти, Сашко, будеш письменником". Згодом, коли почали друкуватися твори Олеся, батько жартував, що він нараяв йому стати письменником, а Олесь сміявся" - писала сестра.

гоголь прочитаний. За ним - знайомство з іншими письменниками, зокрема російськими, які будять уяву, розкривають вікно у світ незнаного, викликають невтримне бажання і собі спробувати сили в літературі.

Сам письменник згадував у 1934 році: "Безліч книжок, що я читав запоєм, страшенно впливали на мене, хвилювали, викликали бажання і собі написати щось таке, як Чехов, Тютчев, Бунін... У своїх дитячих творах я намагався наслідувати найулюбленіших моїх авторів".

Другим джерелом, що живило вразливе серце хлопця, невичерпним джерелом, до якого припадав письменник потім усе життя, була рідна природа.

До дев'яти років він жив у Великій Багачці. У земській школі, якою завідував батько, Донченки мали невеличку квартиру. На пустирі, біля школи, Василь Якович насадив з учнями великий сад. Маленький Сашко був незамінним батьковим помічником у цій справі. Заступ і ніж - то були перші інструменти, якими він часто користувався в саду.

Незабаром хлопчина став розуміти, що в житті, крім книг і навколишгьої природи, існують ще люди зі своїми складними, часто суперечливими і незбагненними для дитячого розуму стосунками і інтересами. Це були селянські діти, батькові учні, селяни, містечкові крамарі і, нарешті, піп.

З роками життя все більше відкривало перед хлопчиком свої позитивні й негативні сторони, стаючи найголовнішим його учителем і джерелом майбутніх творів.  

Однак у дитинстві на Олеся Донченка, мрійливого, романтично настроєного хлопця, найбільший вплив, безперечно, робила художня література.

Діти, особливо молодшого віку, дуже часто наслідують і копіюють поведінку, манери, мову та звички дорослих. Це проявляється не тільки в іграх, в поведінці, але і в захопленні тим або іншим ремеслом, що іноді залишається на все життя. Відомі цілі династії ремісників, лікарів, музикантів, металургів, військових, навіть письменників. Художня література з її величезним емоціональним впливом гостро вражає душу дитини, збурює її уяву, примушує мислити, - тож не дивно, що літературна творчість часто викликає бажання наслідувати. Майже кожен другий – третій учень пробує в свій час віршувати. Маленький Олесь Донченко теж не був винятком, з тією тільки різницею, що у нього це дитяче захоплення не минуло з часом, як це буває у більшості дітей, а ще більше зміцніло.

Велику роль у житті своїх дітей – Олександра, Наталі та Миколи – зіграли батьки. «З дитячих років батько навчив нас правильно писати, розв’язувати задачі, розуміти навколишній світ, і ці знання і навички залишилися у його дітей на все життя. Він любив знання й науку, але здобути вищу освіту для себе так і не зумів. Його гарячою мрією було дати освіту дітям», - пише в своїх спогадах сестра письменника.

Ще більший вплив на сина мала мати Олександра Іванівна. Енергійна, жвава жінка, вона ніколи не сиділа без діла: то працювала на городі, то лагодила дитячий одяг, то обговорювала з дітьми прочитані ними книжки. Вона знала дуже багато українських народних пісень, приказок, обрядів і прикмет, звичаїв минулого, прекрасно володіла народною мовою. Олесь уважно прислухався до мови матері, з дитинства вбираючи від неї те мовне багатство, яке пізніше так знадобилося йому в його літературній роботі. Сестра Наталя Василівна згадує, що і далеко пізніше, коли Олесь Донченко вже був відомим письменником, він часто звертався до матері за порадами, і та давала йому необхідні відомості.

Лубни

Олесь підростав. Потрібно було подумати про його майбутнє. У Великій Багачці наука обмежувалася чотирма правилами арифметики і чистописанням, а також законом божим. Тому батько домагається переведення в Лубни, де були чоловіча і жіноча гімназії, учительська семінарія та єпархіальне училище. Дозвіл було одержано в 1911 році, і  сім'я Донченків назавжди залишає Велику Багачку. 

Василь Якович влаштувався в Лубнах на двох посадах: він був учителем праці у зразковій школі при учительській семінарії, а також завідував столярною майстернею при тій же семінарії. Незважаючи на це, сім’ї жилося важко.

Щороку підвищувалася плата за квартиру, і Донченки не раз змушені були переїздити з кращої квартири в гіршу, але дешевшу.

До лубенської чоловічої гімназії Олесь Донченко вступив у 1911 році. Гімназія була розташована в центрі міста, в тінистому парку. Розкішний двоповерховий біло – голубий будинок з високими вікнами зовсім не схожий на маленьку, непоказну школу у Великій Багачці. Новоспечений гімназист ступив на гладенький паркет широкого світлого коридору і сторопів від блиску й розкоші, що раптом оточили його, а також від думки, що йому, хоч і синові вчителя, не зрівнятися з галасливими і зарозумілими гімназистами, синками місцевих багатіїв.

До лубенської чоловічої гімназії Олесь Донченко вступив у 1911 році. Гімназія була розташована в центрі міста, в тінистому парку. Розкішний двоповерховий біло – голубий будинок з високими вікнами зовсім не схожий на маленьку, непоказну школу у Великій Багачці. Новоспечений гімназист ступив на гладенький паркет широкого світлого коридору і сторопів від блиску й розкоші, що раптом оточили його, а також від думки, що йому, хоч і синові вчителя, не зрівнятися з галасливими і зарозумілими гімназистами, синками місцевих багатіїв.

Та його побоювання були марні, Олесь був начитаний і добре підготовлений учень, хоча через природжену сором’язливість тримався скромно, навіть відлюдкувато. Особливо любив уроки літератури, історії, географії.

Якось його запросили на літературний гурток почитати вірші. Він прийшов. Прочитав. Вірші були слабенькі, дитячі, наслідувальні. Але «критики» і слухачі теж були не на вищому рівні, а тому прийняли їх із захопленням.

По всій гімназії пронеслася чутка: об’явився новий поет!

Це був початок літературного шляху Олеся Донченка.

На розвитку духовного життя гімназистів у ті роки (1911 – 1916) позначилися різні чинники. З одного боку, частина вчителів на чолі з директором та попом виховували учнів у вірнопідданському дусі, прищеплювали їм монархічні та релігійні погляди. З другого, нова революційна хвиля, що піднімалася в Росії під час першої світової війни, не обминула середню та вищу школи. Деякі лубенські гімназисти знаходили зв’язки з київськими та харківськими соціал – демократичними організаціями, читали марксистську літературу, багато хто знайомився поза шкільною програмою з творами Пушкіна, Шевченка, Чехова. Інша частина захоплювалася занепадницькою лірикою російських та українських декадентів. Перша світова війна ще більше загострила ці протиріччя.

Донченко належав до передової, демократично настроєної частини молоді. Брав активну участь у літературному і драматичному гуртках, для яких написав кілька п’єс та водевілів, виступав з читанням власних віршів на шкільних вечорах, захоплювався Гоголем, Чеховим, Горьким, Буніним, Короленком… А в 1916 році несподівано для батьків приніс додому «Комуністичний маніфест» Маркса і Енгельса. Цей твір прочитали в сім’ї всі. «Яке сильне враження зробила на нас ця книжка!.. На все життя запам’яталися найважливіші думки того чудового твору», - згадує сестра.

Наче весняний грім, прокотилася країною звістка про Жовтневу революцію. Сколихнула вона і маленькі провінціальні Лубни. Виявилося, що і тут існує організація РСДРП, яка негайно очолила виступи лубенських робітників та селян – батраків проти капіталістів і поміщиків. Робітники й селяни взялися за зброю. У місті й повіті було встановлено радянську владу.

Олесь Донченко в цей час був у сьомому класі. Він користувався загальною повагою серед товаришів. Його знали як поета і драматурга, чиї п’єси з успіхом ставилися не тільки в гімназії, а й міським молодіжним аматорським гуртком. Тож не дивно, що на загальних учнівських зборах, коли в буремний революційний час постало питання, кого послати представником гімназистів до педагогічної ради для захисту учнівських інтересів, хтось висловив думку, що найкраще виконає цю місію Олесь Донченко. І його обрали членом педагогічної ради.

Донченко пишався довірою товаришів, але разом з тим відчував глибоку ніяковість перед учителями, з якими відтепер, як рівний серед рівних, мав засідати і вирішувати шкільні справи.

У 1918 році, коли юному поетові було шістнадцять років, на сторінках лубенської повітової газети з’явився перший його вірш «Журливая пісня, журливії звуки». Вірш був наслідувальний і недовершений, але молодий автор пишався своїм успіхом.

Життєва школа 

1919 року Донченко закінчує гімназію. Постало питання: ким бути, де працювати чи вчитися?

Якраз у той час молода радянська влада, незважаючи на труднощі і бандитизм, багато уваги приділяла організації нової школи і ліквідації неписьменності серед народу. У Лубнах відкрилися курси вчителів позашкільної освіти. Юнак вирішує присвятити себе цій справі і піти стежкою батька – стати вчителем. Учителем масової школи він, правда, не став, але зі школою зв’язав себе назавжди і своїми творами виховував не одне покоління радянської дітвори.

Він вступає на курси, після закінчення яких деякий час працює учителем – позашкільником, а згодом – інспектором політосвіти Лубенського району.

Дружина письменника Марія Макарівна, яка тоді саме закінчила жіночу гімназію і добре знала свого майбутнього чоловіка, згадує, що то був важкий час і посада учителя – позашкільника вимагала від Донченка не тільки багато сили, енергії, але й особистої мужності.

Він їздив по селах району, організовував бібліотеки, клуби, вів боротьбу проти засилля церкви, куркульства, ставив з молоддю п’єси, читав лекції, а іноді – власні вірші… Не раз молодому вчителю бандити погрожували жорстокою розправою. Іноді прямо зі сцени доводилося разом із сільськими активістами тікати від бандитів у глуху ніч і пробиратися манівцями до Лубен. Але ні труднощі, ні погрози не злякали молодого вчителя, пропагандиста декретів і постанов радянської влади.

1923 року Олесь Донченко починає працювати в редакції повітової газети «Червона Лубенщина» і друкує на її сторінках свої вірші.

Однак творчі шукання молодого поета були досить складні. Недавній гімназист, якого захопила героїка революційної боротьби і який щиро співчував цій боротьбі, він не завжди умів розібратися в складній тогочасній обстановці. Відшуміли битви на полях громадянської війни, і поетові здається, що назавжди відійшла в минуле і героїка. А героїки буднів, героїки творчої праці на відбудові зруйнованого війною народного господарства він у той час ще не вмів побачити.

Восени 1924 року, відгукнувшись на заклик комсомолу зміцнювати ряди прикордонників, Олесь Донченко добровільно йде до лав Червоної Армії і служить на західному кордоні в кавалерійському полку, який був розквартирований у мальовничому містечку Гнівані. Як і всюди, в армії він був наполегливий у навчанні, завжди підтягнутий, акуратний, дуже любив свого коня Гнідого і не раз солдатську пайку цукру відносив йому до стайні. У вільні від служби години разом з дружиною Марією Макарівною (одружився Донченко 1923 року), яка приїхала з Лубен до нього, ходив по мальовничих околицях Гнівані, в березовому і дубовому гаях, де в червні під ногами було червоно від стиглих полуниць. Тут, присівши на пеньок, поки дружина збирала ягоди, писав вірші, які потім відсилав до Харкова в республіканські газети й журнали.

Незабаром полк було переведено в Проскурів. Донченка призначають старшим полковим вчителем. Посади вчителів у війську було введено тому, що багато червоноармійців, вихідців з бідняцьких мас, були неписьменні або малописьменні. Для молодого поета ця посада, крім того, що забезпечувала його матеріально і давала змогу утримувати сім’ю, дозволяла писати: з’явилося трохи вільного часу. До Харкова все частіше і частіше летять від молодого військового вчителя конверти, начинені рукописами віршів та поем.

У 1926 році виходить перша збірка поета – «Червона писанка».

Восени того ж року ЦК ЛКСМУ відкликав О.Донченка з війська для літературної роботи. Він прибуває до Харкова, тодішньої столиці України, і його призначають секретарем юнацького відділу Державного видавництва України. Живе на Холодній горі, наймаючи кімнату в приватному будинку. Весь вільний ві роботи час О.Донченко віддає творчості і незабаром стає письменником – професіоналом, хоч і продовжує працювати у видавництві РАТАУ (Радіотелеграфне агентство України). Наступні п’ять років були для нього дуже плідними: щороку з друку виходять дві – три книжки молодого письменника. Крім того, багато творів друкується на сторінках харківських часописів.

Роки пошуків

Кінець двадцятих років у творчості Донченка можна з повним правом назвати роками пошуків. Молодий, окрилений першими успіхами письменник пише дуже багато: ліричні вірші, поеми, казки, віршовані оповідання для дітей, п’єси, повісті, оповідання для дорослих. У всіх жанрах він пробує свої сили, поки що не знаючи, якому з них віддати перевагу.

По приїзді до Харкова він вступає в письменницьку організацію «Молодняк», що утворилася з письменників – комсомольців у листопаді 1926 року і вела гостру боротьбу проти ворожої ідеології, проти занепадницько – міщанських проявів в українській літературі, відстоюючи братерське єднання українських радянських письменників з передовими письменниками інших народів Радянського Союзу. У цей час О.Донченко наполегливо вчиться літературній майстерності у класиків, які вже мали більший досвід. Зокрема великий вплив на нього мала поезія Володимира Сосюри.

Серед безлічі найрізноманітніших за змістом та жанром творів цього періоду, які мають на собі печать учнівства, можна виділити кілька помітніших. Це збірка віршів «Околиці», повісті «Сурми», «Золотий павучок», «Дим над Яругами»,  «Батрак», «Сількор», «Поема про золотий шум», ряд віршів для дітей.

Значне місце в творчості О.Донченка кінця двадцятих років займає дитяча тематика. В перший раз письменник звернувся до неї випадково, працюючи у відділі дитячої літератури Державного видавництва України. Поштовхом до цього був брак сучасних творів для дошкільнят і школярів.

«…Відділ дитячої літератури надрукував майже все, що можна було вибрати зі старої дореволюційної літератури, але сучасної  казочки, яка б мала пізнавальне і виховне значення, не було, - згадує відомий український письменник Іван Багмут, який тоді був завідувачем відділу. – Багато разів ми зверталися до поетів з проханням написати хороший віршик для книжки – малюнка, цікаву казочку, віршоване оповідання. Та поети, очевидно, вважали, що такі твори не гідні «вільного» співця.

І ось Олесь Васильович написав свої чудові казки – вірші «Південь у звіринці», «Туки – бан – барабан», «Страхопуд» та інші. Пам’ятаю, як ми всі раділи у видавництві, коли одержали першу казку «Олеся».

Спробувавши сили в цьому жанрі і побачивши, що його вірші користуються у малих читачів успіхом, Донченко дедалі частіше почав приносити до видавництва рукописи казок, оповідань та сюжетних віршів.

«Ще з 1927 року я захопився творчістю для дітей, - згадував пізніше письменник. – Писав спочатку під впливом і на взірець відомих сучасних авторів – Маршака, Чуковського, Новикова («По губи», «Молотьба», «Про кота-воркота» та ін.). Потім ці впливи переборов. З того часу написав понад 30 віршованих книжечок для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Ці книжечки можна знайти в кожній дитячій книгозбірні, в кожній школі. Такі мої речі, як «Півень у звіринці», «Казка про м’яча-шарокота», «По губи», «Туки-бан-барабан», малюки знають напам’ять».

Не всі віршовані твори для дітей відзначалися високою художньою майстерністю. Деякі, як визнавав сам автор, були наслідувальними, інші – написані поспіхом. Але чимало казок та віршованих оповідань, безперечно, стояли на рівні кращих здобутків дитячої поезії того часу, допомагали малюкам пізнавати навколишній світ і приносили їм справжню радість.

Наступали тридцяті роки. Героїчна перша п’ятирічка.

Вся країна стала велетенським будівельним майданчиком. Дуже швидко зростала важка індустрія.

На селі, в умовах жорсткої класової боротьби, відбувалася колективізація.

Величезні зміни відбувалися в культурному будівництві. Всюди відкривалися нові школи, технікуми, інститути.

Бурхливий період переживала художня література. Між численними літературно – художніми організаціями не було єдності, точилася жорстока ідеологічна боротьба. Пошук нових шляхів і творчих методів у літературі також був болісний і супроводжувався різким сутичками на літературному фронті. Більшість письменників всім серцем підтримували політику Комуністичної партії, своєю творчою працею сприяли вихованню трудящих в дусі соціалізму. В 1932 році ЦК ВКП(б) видав постанову «Про перебудову літературно – художніх організацій», що стала етапною на шляху розвитку радянської літератури. Всі організації та угрупування розпускалися, а письменники, які підтримували радянську владу і прагнули брати участь у соціалістичному будівництві, об’єднувалися в єдину Спілку радянських письменників.

В 1934 році відбулися з’їзди письменників України та СРСР, на яких було завершено перебудову літературних організацій.

Ці роки в творчості Олеся Донченка позначилися напруженою працею і творчими шуканнями. Як і раніш, його перо не знало спокою. Він назавжди залишає поезію і віддається переважно прозі, вряди-годи звертаючись до драматургії. Розширюється тематика його творів, він ретельно вивчає життя, пише про сучасність, про будівників соціалізму. Робітники, колгоспники – головні герої його повістей та романів.

Більшість творів цього періоду призначені для дорослого читача.

Влітку 1931 року письменник їде у творче відрядження на Урал, живе серед будівників Магнітобуду – велетенського металургійного комбінату, придивляється до їхньої важкої, але натхненної праці, вникає у виробничі процеси, вивчає життя казахів, башкирів та представників інших народів Південного Уралу. Побував він і в аулах, де знайомився з побутом казахів-кочовиків.

Там виник задум першого у творчості О.Донченка роману «Зоряна фортеця».

Наслідком поїздки на Урал була повість «Аул Іргіз», призначена юним читачам.

Наступного року Олесь Донченко їде в Баку, щоб вивчити життя нафтовиків Каспію, побачити, як на відвойованій у моря території закладають вони нафтові свердловини… Повернувшись з багатими враженнями з Азербайджану, він пише роман «Море відступає» (1934 р.), в якому змальовує трудові будні робітничого класу, героїзм людей на будовах першої п’ятирічки.

Отже, на початку тридцятих років О.Донченко, цілком перейшовши на прозу, шукає нові теми, нових героїв і знаходить їх у тогочасному бурхливому житті, пишучи твори на злободенні теми. Але художній рівень цих романів і повістей був ще недостатній. Так, найбільші твори того часу романи «Зоряна фортеця» та «Море відступає» мають вади в композиції, переобтяжені техніцизмом та зайвими героями, яких автор губить іноді на півдорозі. Через недоліки художнього характеру вони й не стали помітним явищем нашої літератури.

Проза для дітей 

Спробувавши себе в поезії для дорослих і драматургії, в дитячій поезії і, нарешті, у серії повістей та романів для дорослих, Олесь Донченко на початку тридцятих років пише кілька повістей для дітей, які і визначили незабаром його творчий шлях на наступні два десятиріччя. Він стає дитячим прозаїком, одним із творців української радянської дитячої літератури.

На той час дитяча література на Україні вже мала чималі здобутки. 

Одним з найвизначніших дитячих прозаїків у 20-х роках на Україні був Степан Васильченко, який написав цілий ряд чудових оповідань та повістей. Молодий Андрій Головко збагатив літературу, зокрема дитячу, високоідейними і високо поетичними оповіданнями «Пилипко» та «Червона хустина». Ще з 1924 року почав працювати на ниві дитячої прози О.Копиленко, з гарними п’єсами та повістями виступив Дмитро Бедзик. Дуже цікаві повісті видав у цей час Іван Микитенко. Всю свою творчість цілком присвятили дітям Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Микола Трублаїні.

Першим прозовим твором Донченка для дітей була повість «Веселі кролі», що вийшла в 1932 році.

В наступні роки О.Донченко все частіше звертається до дитячої повісті, хоч і продовжує ще писати для дорослих. Але письменник після багаторічних пошуків зрозумів, що його покликання – дитяча проза, і незабаром майже цілком віддається їй.

Творча зрілість прийшла до Олеся Донченка в другій половині тридцятих років, коли письменник утвердився в нашій літературі як визначний майстер дитячого оповідання і повісті. Як і раніше, коло тем у нього широке. З часом воно розширюється ще більше. Його буйна фантазія сягає і в найпотаємніші закутки дитячої душі, і в морські глибини, в тайгові натрі Сахаліну і в країни Західної Європи, заглиблюється в складні обставини життя безпритульних дітей і ширяє над золото пшеничними полями України. Все більше і більше цікавиться він життям школи і школярів. Незабаром ця тема стане основною в його творчості.

Зростає художня майстерність молодого прозаїка. Сюжети його кращих творів, як правило, напружені, динамічні, цікаві, а тому читають їх діти й дорослі з непослабним інтересом.

Найкращими довоєнними творами Донченка, без сумніву, є три повісті – «Школа над морем» (1937 р.), «Лукія» (1939 р.) і «Карафуто» (1940 р.). Вони своїм ідейним змістом і художньою майстерністю підносяться над іншими творами цього періоду. Поряд з романами О.Копиленка «Дуже добре» та «Десятикласники», а також повістями Миколи Трублаїні вони є творчим досягненням довоєнної дитячої прози.

В другій половині тридцятих років особливої гостроти набула тема захисту Вітчизни. Письменники в своїх творах закликали народ до пильності, до відсічі ворогові, змальовували героїчну боротьбу трудящих під час громадянської війни. Олесь Донченко також приділив цій темі максимум уваги. Усі три названі вище повісті так чи інакше порушують тему захисту Батьківщини.

Під гуркіт гармат і вибухи авіаційних бомб закінчувалися тридцяті роки. Фашистська Німеччина розв’язала другу світову війну. Оборонна тематика стала головною в творах О.Донченка. Він пише і про прикордонників, і про моряків, про героїчні битви на фронтах громадянської війни. Зовні спокійний, письменник живе напруженим внутрішнім життям. Він посилено працює.

Влітку 1940 року Донченко їде до Ленінграда і знайомиться на кораблях Балтійського флоту з життям і навчанням наших моряків. На підводному човні письменник проводить кілька днів, бере участь у підводному поході на простори Балтики. Тут у нього зароджуються нові теми, задуми.

Війна

Вогняним смерчем, що опалив міста і села величезної частини радянської країни, покотилася по нашій землі війна.

Багато письменників змінили перо на гвинтівку.

Через хворобу Олеся Донченка не взяли до армії, і він разом з дружиною і сином прибув спочатку в Алма-Ату, де їх, як рідних, прийняли казахські письменники.

Пізніше родина Донченка посиляється на станції Агадир Карагандинської залізниці. Там мешкала сестра дружини Катерина Макарівна Міщенко, чоловік якої Іван Григорович працював начальником депо.

Олесь Васильович зразу ж влаштовується на роботу кореспондентом газети «Угольная магистраль».

Крім того, він бере активну участь у виданні збірки «Казахстан в Отечественной войне против германського фашизма», часто виступає на платних літературних вечорах, всі гроші від яких повністю йшли на побудову танкової колони.

Писати великі прозові речі в перший час було ніколи. Війна вимагала негайно відгукуватись на важливі події, і Донченко майже цілком віддається кореспондентській діяльності, а також пише низку оповідань, в яких прославляє героїзм воїнів на фронті, народних месників – у тилу ворога, трудовий героїзм робітників та колгоспників Казахстану. Багато уваги приділяє він темі дружби народів. Переважна більшість творів цього періоду написана російської мовою і друкувалася в періодичній пресі Казахстану.

З життям казахського народу О.Донченко був знайомий давно, з часу поїздки на південний Урал у 1931 році. Тепер він мав можливість вивчити цей народ краще, бо довелося прожити в Казахстані понад два роки. Тож не дивно, що з-під його пера вийшло чимало творів, в яких оспівується дружба казахів і українців.

У лютому 1944 року Олесь Донченко повернувся з евакуації в Харків і зразу ж почав працювати в газеті «Большевик Южной».

Радість і смуток охопили його серце. Радість від повернення на рідну землю, від того, що Радянська Армія добиває лютого ворога, а смуток – від руїн і згарищ, якими зустрів письменника Харків, від гострого, щемкого болю за братом, котрий загинув на війні, за тисячами і мільйонами співвітчизників, що полягли на полях боїв.

Сяк-так влаштувавши родину в розореній харківській квартирі, він поспішив до рідних Лубен, де залишилися старенькі батьки. Батьки були живі і невимовно зраділи синові. Само ж місто лежало в страшних руїнах: цілі квартали було спалено фашистами.

Але й тут уже налагоджувалося життя. Ставали до ладу заводи й фабрики, відкривалися школи, лікарні. Почали зводитися перші невеличкі глиняні будиночки. А весна своєю буйною зеленню і рясним цвітом скрасила пустирища.

На письменника наринула ціла хвиля спогадів, почуттів, і йому здалося, що коли б він жив тут, у Лубнах, над Сулою, то йому б легше писалося, ніж у Харкові. Тоді і виникла думка збудувати в Лубнах невеличку хатину. Він вирішив оселитися на високій горі над тихою Сулою, спільно з земляками прикрашати цю землю й місто працею рук своїх і свого світлого таланту.

А до міста все поверталися й поверталися вигнані війною люди. Вони заходжувалися ліпити поки що тимчасові житла. Таке ж тимчасове житло (його можна і зараз побачити на садибі Олеся Донченка) збудував собі в перші післявоєнні роки і письменник.

В наступні роки Олесь Васильович спорудив невеличкий цегляний будиночок, а навколо нього розбив на пустирищі великий фруктовий сад.

В цей час письменника дуже хвилювала доля скривджених війною дітей. Він відвідував дитячі будинки, школи, допомагав сиротам. Ніколи не йшов до дітей без подарунків. Завжди в його кишенях були для них ласощі. Дитячі серця швидко відкривалися перед ласкавою, доброю людиною з сумними карими очима. З дітьми у письменника легко зав’язувалась міцна й щира дружба, хоча, як не раз підкреслювалось тими, хто близько знав його, з дорослими він був не досить відвертий і говіркий.

Тож не випадково головними героями його післявоєнних оповідань і повістей стають переважно діти. Їм він тепер присвятив усі свої сили і тепло серця. Часто вони ж підказували йому теми його майбутніх творів.

Одним з таких творів стала «Лісничиха», повість, яка по праву входить до тих творів української дитячої літератури, які складають її золотий фонд. Повість вийшла зразу по війні, у 1947 році. Вона пробуджувала в серцях найкращі почуття: людяності, дружби, взаємоповаги, любові до Батьківщини. Вона навчала і окрилювала дітей – сиріт, говорила їм: на вас упала біда, але ви не одинокі, навколо вас чудові люди, які допоможуть вам, у вас є  Вітчизна, яка, незважаючи на неймовірні післявоєнні труднощі, зробить усе, аби ви не зазнали горя, і виведе вас на світлий шлях майбуття.

Тематично до «Лісничихи» примикають повість «Сад» та однойменне оповідання. Написані вони були трохи пізніше, відповідно в 1948 та 1950 роках. В обох цих творах розробляється улюблена тема письменника – взаємини людини з природою.

У творах Олеся Донченка діти вчаться і обов’язково займаються суспільною корисною працею. Праця – основа життя, - робить висновок молода людина, читаючи їх. І це вірно. Адже праця і виховує, і навчає. Без творчої праці навіть здібна людина не досягне нічого путнього, а талант її захиріє, загине.

Людина – володар природи. Наділена розумом і могутніми технічними засобами, вона може або необачно руйнувати природу, як це, на жаль, нерідко буває, або ж перетворювати і удосконалювати її.

У багатьох своїх творах Донченко наполегливо проводить цю думку, закликаючи до збереження природи, до розширення її багатств.

У повоєнні роки Олесь Донченко написав чимало прозових творів для дошкільнят та школярів молодшого шкільного віку. Це переважно невеликі оповідання, серед яких виділяються «Подорож до млина», «Хлопчик з дитбудинку», «Голубий гвинтик» та «Золоте яєчко», які набули популярності серед найменших читачів.

Зовсім нескладні за сюжетом і композицією, вони, однак, відзначаються глибоким проникненням у дитячу психологію і високою ідейністю. О.Донченко уміло і любовно розкриває внутрішній світ малят, їхнє невтримне бажання все знати і якомога скоріше пізнати навколишню дійсність, прагнення наслідувати у всьому старших і брати посильну участь у праці дорослих.

Останні роки життя

Останні роки життя Олеся Донченка були сповнені напруженої праці. Зиму він проводив у Харкові, беручи активну участь у роботі Харківської філії Спілки письменників, членом президії якої він був. Як депутат районної ради депутатів трудящих багато уваги приділяв бесідам з виборцями, благоустрою міста, а як голова секції дитячої літератури пильно вникав у творчі і видавничі справи своїх колег – письменників та початківців. О.Донченка було обрано членом Правління Спілки радянських письменників України, і своїм великим досвідом він допомагав розвиткові нашої літератури післявоєнного часу.

Весну, літо й осінь Донченко проводив переважно в Лубнах. Почав уже кучерявитися молодий сад, насаджений його руками. Тут, серед сонячного лубенського привілля, працювалося легко й радісно, наскільки це можливо взагалі сказати про важку працю письменника. А після роботи він дозволяв собі невеликий перепочинок на лавочці під густою липою.

Двері його хати були завжди гостинно відчинені для початківців, а особливо - для учнів місцевих шкіл. Олесь Васильович і сам часто відвідував школи, бував присутній на уроках і святах, читав шкільні газети та рукописні літературні журнали, виступав із читанням власних творів, розповідав дітям про специфіку письменницької праці.

Тож не дивно, що саме в останні роки життя з-під його пера виходять переважно твори на шкільну тематику. Серед них особливою любов’ю читачів користуються повість «Юрко Васюта» (1950 р.) та роман «Золота медаль».

Роман «Золота медаль» О.Донченко задумав в 1950 році.

Письменник був на піднесенні. Перед цим кожного року з-під його пера виходило кілька творів для дітей молодшого і середнього шкільного віку. Тепер поставлено далеко більше і відповідальне завдання: відобразити в широкому епічному полотні життя, навчання і мрії про майбутнє юнаків і дівчат, які вже розпрощалися з дитинством і стоять на порозі самостійного життя.

Майже чотири роки забрав у письменника цей роман. І писався він досить важко. Незважаючи на те, що матеріалу було вдосталь (десятки разів відвідано школи Харкова і Лубен, безліч разів говорено з учнями й учителями). Що за плечима був великий життєвий і творчий досвід, Олесь Васильович не поспішав, ще й ще раз накреслював сюжетні лінії, переосмислював образи, ретельно відбирав і шліфував кожне слово.

На щастя, поряд поселився після війни Іван Багмут, і Олесь Васильович часто заходив до свого старого товариши порадитися.

«Під час роботи над «Золотою медаллю» він не раз радився зі мною з приводу окремих образів і сюжетних ліній цього роману, - згадував І.Багмут. – У цей час Олесь Васильович був уже хворий, але вигляд у нього був непоганий, і якось не вірилось, що хвороба серйозна і невиліковна. Тим більше, що лікарі багато надій покладали на операцію. У Олеся Васильовича був бадьорий настрій, і про хворобу ми майже ніколи не говорили».

Хвороба підкралася поволі, непомітно. Спочатку не надавав їй великого значення, продовжуючи і далі працювати з великим напруженням. А коли уяснив собі, що життя його от-от обірветься, не зменшив, а ще більше посилив творче напруження, бажаючи закінчити свій роман. І не просто – закінчити, а зробити його цікавим, художньо довершеним. Він свідомо йшов на самопожертву і не давав собі перепочинку.

Останні роки життя Олесь Васильович майже весь час проводив у Лубнах, до Харкова приїжджаючи тільки на три – чотири зимові місяці. Переважно там, у невеликій сонячній кімнаті свого лубенського будиночка, створював він «Золоту медаль», якій судилося стати його лебединою піснею. Та, власне, він це і сам усвідомлював.

На кінець 1952 року роман в основному був готовий, і вже в першому й другому номерах журналу «Піонерія» за 1953 рік друкувався уривок з нього.

Весна й літо 1953 року минули в напруженій праці та лікуванні. Переписувалися цілі розділи, відшукувалися нові сюжетні ходи, доповнювалося і цілком змінювалося трактування окремих образів, відточувалася мова. Письменник відчував, що його фізичні сили тануть, але перепочинку собі не давав, працював до самозабуття. В кінці літа – свого останнього літа – він поставив крапку і надіслав рукопис до журналу «Вітчизна». Там роман і був опублікований в двох останніх номерах за 1953 рік.

І широкий читач, особливо учнівська молодь, і критика зустріли роман схвально, хоча критики і вказували на деякі прорахунки автора. З усієї України, а згодом, коли журнал «Дружба народов» у номері першому за 1954 рік опублікував роман у перекладі на російську мову, - з усього Радянського Союзу потекли до О.Донченка десятки листів. У них молодь висловлювала авторові своє захоплення твором і щиру подяку за правдиве й високохудожнє змалювання школи та школярів – десятикласників.

Багато творів написав О.Донченко за тридцять років літературної діяльності, але жоден з них не може зрівнятися ні художніми достоїнствами, ні широтою читацької аудиторії з «Золотою медаллю». Цей роман гідно увінчує довгий творчий шлях письменника.

Сам Олесь Васильович розумів, що «Золота медаль» - його найкращий твір, але до самої смерті не переставав удосконалювати його. Так, уже безнадійно хворий, він при підготовці роману до друку змінює трактовку образу Мечика Гайдая, ще раз проходиться з олівцем у руці по сторінках рукопису.

«Золота медаль» - лебедина пісня Олеся Донченка, і проспівав він її мужньо, чесно, дзвінко. Після неї уже не брався за перо, хоча в голові роїлося багато нових задумів.

Хвороба невтримно прогресувала. Наприкінці 1953 року письменник їде з Лубен до Києва, де йому було зроблено складну операцію. Після операції – стомлива поїздка до Харкова.

На другий день його відвідав Іван Багмут. «Глянув я на свого друга, і серце моє стиснулося: переді мною лежав тяжкохворий. Ми говорили про літературні справи, сміялися, жартували, але очі Олеся Васильовича були байдужі, погляд його час від часу застигав, і я до болю відчував, що думки його далеко від нашої розмови, що він знає про свою хворобу і не вірить в одужання».

Операція не принесла поліпшення. Ранньою весною 1954 року Олесь Васильович разом з дружиною поїхав автомашиною до Лубен. В дорозі він ожив. Був теплий квітень. Парувала волога чорна земля. Зеленіли обабіч шляху масиви озимих. У небі пливли веселі ключі гусей і журавлів. Донченко не відривався від віконця. Перед Лубнами попросив шофера зупинитися. Вийшов з машини і глибоко вдихнув п’янке весняне повітря, довго вдивлявся в обриси рідної землі, вслухався у срібний спів жайворона.

- Полтавщина, - промовив сам до себе тихо, замислено. – Багатющий край і своєю історією, і своїм сучасним. А ще більше, мабуть, своїм майбутнім, своєю перспективою… Треба заохотити місцевих письменників до активної роботи. Нехай пишуть про рідні місця. Тут є про що писати. Краса ж яка довкола! А люди, люди! Недаремно геніальний Гоголь увічнив їх, моїх рідних земляків, у своїх творах!

Він гаряче, до болю сердечного, любив цю землю, оспівав в багатьох своїх творах і тепер в думках, стоячи мовчки і довго край дороги, прощався з нею.

Коли приїхали до Лубен і Олесь Васильович тремтячими руками обняв ще голі, але вже пругкі, налиті весняним соком гіллячки своїх яблуньок, усі побачили на його обличчі усміх. У рідних з’явилося сподівання, що живлюще повітря полтавських степів, знайомі з дитинства місця над Сулою, сад, викоханий руками письменника, вдихнуть у хворого нові сили.

Та цим сподіванням не судилося здійснитись. Через декілька днів, 12 квітня 1954 року, Олеся Васильовича Донченка не стало.

Він любив життя, боротьбу, працю, рідну землю, любив героїку подвигу і пошуків, героїку сміливих дерзань, - і нема у нього твору, щоб там не виступали герої сміливі, чесні, розумні, сповнені романтичних мрій і героїчних поривань. Та й сам він був такий у життя – ніжний, чесний, добрий, правдивий. Життя його позбавлене якихось зовнішньо ефектних пригод, зламів, - воно текло для стороннього ока нібито спокійно, розмірено. Але то тільки могло так здатися. Насправді його життя – то суцільний трудовий подвиг. Думка його не знала спокою, вона нуртувала, як бурхливе джерело.

Невтомний трудівник на літературній ниві – ось коротка і точна характеристика цього талановитого письменника.

Твори

Романи:

• «Зоряна фортеця» (1933)
• «Море відступає» (1934)
• «Карборундовий камінь» (1946)
• «Золота медаль» (1954)

Повісті:

• «Дим над яругами» (1929)
• «Дві весни» (1931)
• «Оаза в степу» (1932)
• «Море відступає» (1934)
• «Розвідувачі нетрів» (1934)
• «Родина Мартинових» (1934)
• «Батьківщина» (1936)
• «Школа над морем» (1937)
• «Лукія» (1939)
• «Карафуто» (1940)
• «Підводний корабель» (1941)
• «Серце беркута» (1945)
• «Лісничиха» (1947)
• «Повість про новий дім» (1947)
• «Заповітне слово» (1949)
• «Шахта в степу» (1949)
• «Юрко Васюта» (1950) та інші.

Збірки оповідань:

• «Сурми» (1928)
• «Галаганчик» (1936)
• «Пісня жайворонка» (1947)
• «Секрет» (1947)
• «Дочка» (1950) та інші.

Загалом Олесь Донченко видав близько ста книжок для дітей та юнацтва.

Кінематографічні роботи

Автор сценаріїв мультфільмів "Тук-Тук та його товариш Жук" "(1935), "Жук в зоопарку" (1936). 

Використана література

• Письменники Радянської України. 1917 – 1987: Біобібліографічний довідник / Упорядники В.К.Коваль, В.П.Павловська. – К.: Рад. письменник, 1988. – 719 с.
• Письменники Радянської України:Біобібліографічний довідник / Упорядник Олег Килимник. – К.: Рад. письменник, 1960. – 579 с.
• Киличенко, Л.Н. Українська дитяча література: Навч. Посібник / Л.Н. Киличенко. – К.: Вища шк. Головне вид-во, 1988. – 264 с.
• Українська дитяча література / за редакцією Л.М.Кіліченко. – Київ: Головне видавництво видавничого об’єднання «Вища шкода», 1984. – 216 с.
• Ярмыш, Ю.Ф. Детская литература Украины: Очерки / Ю.Ф. Ярмыш. – М.: Дет. лит., 1982. – 336 с.